"Тут відбувається найінтенсивніша фаза війни". Репортаж ВВС зі Словʼянська

Небезпека у Слов'янську стає очевидною від самого початку.

"Якщо я скажу бігти - біжіть", - попереджає нас Тетяна.

Вона та її колега Яша супроводжують нас містом, яке зараз постійно обстрілюють російські дрони, ракети й керовані авіабомби.

Коли ми в'їжджаємо до міста, дощить і небо затягнуте хмарами. Наші військові супровідники називають таку погоду "хорошою", маючи на увазі, що для дронів вона погана.

Але загроза нікуди не зникає. Яша не зводить очей з неба, а 21-річна Тетяна уважно вдивляється в телефон, шукаючи найсвіжішу військову інформацію про ймовірні загрози з повітря.

Вони - члени підрозділу безпілотних систем, які називають себе "Гострі картузи". Їхня відмітна емблема - кепка-восьмиклинка, схожа на ту, що стала популярною завдяки однойменному культовому серіалу BBC, хоча їхні кепки мають камуфляжне забарвлення.

Слов'янськ - одне з чотирьох міст, які утворюють український "пояс фортець". Це система добре укріплених оборонних рубежів у тих частинах Донецької області, які досі перебувають під контролем України.

Росія хоче, щоб Київ відмовився від міст-фортець. Саме вони є однією з головних тем переговорів за участю України, Росії та США про можливу мирну угоду, які відновилися після дев'ятимісячної перерви в Абу-Дабі.

Українці побоюються, що це значно полегшить Росії просування далі на захід, зокрема в напрямку столиці - Києва.

У самому місті ми залишаємо автомобілі, сховавши їх під деревами, і вирушаємо далі пішки. Яша несе дробовик - крайній засіб для збивання російських дронів. Тетяна пояснює, що пішки пересуватися безпечніше, ніж автомобілем.

Вулиці всіяні покинутими автомобілями - їх нещодавно знищили російські FPV-дрони з дистанційним керуванням. Захисні сітки від дронів, якими накриті дороги, не гарантують безпеки.

Тетяна показує нам відео на своєму телефоні, зняте кілька днів тому.

На ньому чути, як над нею гудуть кілька дронів, а потім лунає какофонія пострілів зі стрілецької зброї - українські військові намагаються їх збити. Тетяна зізнається, що це буває страшно, але пояснює, що відчула потребу допомогти своїй країні, відмовившись від мрії стати оперною співачкою.

Тепер Слов'янськ - лише тінь колишнього себе. Майже не залишилося неушкоджених будівель, багато з них перетворилися на руїни.

Тетяна показує нам школу, нещодавно зруйновану російськими керованими авіабомбами. Через дорогу в покинутому житловому будинку зяє величезна діра. Тротуар усіяний уламками скла. Небагато магазинів, які ще працюють, забиті дошками, тому важко зрозуміти, які з них досі відчинені. Більшість уже закрилися.

Тетяна каже, що росіяни роблять усе можливе, щоб залякати людей і змусити їх виїхати з міста. За її словами, "це їхня стратегія - змусити людей виїжджати в хаосі, хапати останні речі й тікати серед неймовірного страху та страждань. Вони хочуть, щоб людям більше ніде було жити".

Це вже знайома картина, яку раніше бачили в інших українських містах і містечках Донбасу - зокрема в Покровську та Бахмуті. Тепер це міста-привиди, перетворені на руїни, які зрештою опинилися в руках Росії.

Росія вже захопила майже 90% Донбасу, але цього року її просування майже зупинилося через потужний опір українських військ.

Білий дім позитивно оцінює відновлення переговорів в Абу-Дабі, попри відмову президента України Володимира Зеленського поступатися територіями.

За даними Генерального штабу України, жовтень став найсмертоноснішим місяцем для російських військ від початку повномасштабного вторгнення: понад 54 тисячі військових загинули або зазнали поранень. Попри це, російські війська й далі роблять життя в містах "поясу фортець" практично нестерпним.

До війни у Слов'янську мешкало понад 200 тисяч людей. Зараз тут залишилося менше ніж 10% населення, і з кожним днем його стає дедалі менше.

Але попри майже безперервне виття сирен повітряної тривоги, тут усе ще є ознаки того, що люди намагаються триматися за життя. Ірина працює в одній з останніх кав'ярень міста. Слов'янськ - місто, де вона народилася.

"Я змушена ходити вулицями й плакати, - каже вона мені. - Як вони можуть таке робити?"

За її словами, життя стало неймовірно важким. Вона вже втратила свій будинок. Але попри сльози, у її голосі відчувається рішучість: "Я не виїду зі Слов'янська. Це мій дім".

Інга, якій 53 роки, також народилася й виросла тут і досі працює в місті, попри небезпеку.

"Це дуже нервово. Чесно кажучи, я навіть не знаю, що сказати", - каже вона. Але залишається через те, що називає "страхом невідомості".

"Мені просто нікуди їхати, і в мене немає грошей, щоб виїхати й забезпечувати себе після цього", - пояснює Інга.

До того ж, каже вона, в Україні немає іншого місця, яке вона вважала б справді безпечним.

Вперше ми зустрілися з підрозділом операторів дронів "Гострі картузи" два роки тому, коли він воював на Харківщині, на північному сході України.

З початкового складу підрозділу залишилося лише четверо. Решта перейшли до інших підрозділів, були поранені або загинули.

Серед загиблих - брат командира підрозділу Олександра, який тепер називає своїх бійців родиною.

Він жартує, що вони зовсім як герої серіалу "Гострі картузи" - "тільки без злочинів і наркотиків". Щовечора на своїй базі вони разом вечеряють.

Олександр читає молитву подяки за те, що вони пережили ще один день. Каже, це зміцнює їхній дух. Під час вечері з колонки лунає класична музика. Вона допомагає заглушити звуки вибухів неподалік.

"Гадаю, це найскладніша ситуація, з якою ми коли-небудь стикалися", - каже Олександр і наголошує, наскільки важливо утримувати позиції.

"Ми маємо бути тут, щоб завдати ворогу максимальної шкоди. Ми воюємо тут, тому що саме тут відбувається найінтенсивніша фаза війни. Твердження Росії, що вона дійде до кордонів Донбасу, захопить його, і після цього війна закінчиться, - цілковита неправда", - наполягає він.

Міста, які залишаються в українському "поясі фортець", утворюють потужну лінію оборони й становлять серйозну перешкоду для будь-якого просування російських військ. Величезна кількість дронів у цьому районі також робить просування вперед практично неможливим для обох сторін.

Мирні переговори, можливо, й відновилися, але, зауважує Олександр, поки що вони ні до чого не призвели.

"Я дуже хочу, щоб ця війна закінчилася, - каже він. - Але чи вірю я, що ці переговори матимуть успіх? Ні, не дуже вірю".

Наступного ранку не лише ми збираємося виїжджати з міста. До евакуаційного пункту в центрі прибувають близько десятка цивільних, звідки їх мають вивезти в супроводі.

Вони тримають у руках усе, що можуть із собою забрати, і заради безпеки їх проводять до бункера. Ззовні знову лунає потужна черга зі стрілецької зброї - це означає, що поблизу є нові дрони.

Аліна Ширко, яка сама живе у Слов'янську, координує евакуацію цивільних із міста. За її словами, за останні кілька місяців ситуація стрімко погіршилася. Родинам із дітьми вже наказали виїхати.

"Усі думають про те, щоб виїхати, - каже вона. - Я теж про це думаю".

Україна досі контролює Слов'янськ, але його життєва сила - люди - поступово з нього зникають.