Над прірвою: як провести ніч у готелі на скелі

Уявіть готельний номер на висоті 365 метрів над прірвою, де замість стін - прозоре скло, а за вікном - Анди.

Щоб провести тут ніч, британській журналістці та її чоловіку довелося спершу подолати круту скелю, металеві драбини й хиткі містки.

І ця дорога виявилась справжнім випробуванням на міцність нервів.

Дві години над прірвою

У мене тремтіли ноги на тонкому тросі. Міцно тримаючись за страховку, я перестібнула карабін і ступила над прірвою завглибшки 200 метрів.

"Здається, я боюся висоти", - крикнула я чоловіку, який рухався хитким містком.

Під ногами був лише трос. А внизу, між прямовисними гранітними скелями Священної долини Перу, текла мутно-зелена річка Урубамба.

Я повільно перебиралася через 20-метровий проліт і повторювала про себе: не дивитися вниз.

Нарешті діставшись іншого боку, я перейшла на металеву драбину.

Наш гід Ефрен Лопес заспокоїв мене: попереду було ще кілька сотень метрів підйому.

І це - дорога до нашого номера у Skylodge Adventure Suites - готелі з прозорими номерами, прикріпленими до скелі.

Щоб потрапити туди, треба здолати кілька складних ділянок.

Священна долина, яка колись була важливим сільськогосподарським центром імперії інків, сьогодні приваблює туристів стародавніми руїнами, традиційними селами та гірськими краєвидами.

І ми з чоловіком та ще чотирма мандрівниками приїхали провести ніч високо над перуанськими Андами.

Готель Skylodge лежить біля села Пачар, десять кілометрів від стародавнього міста інків Ольянтайтамбо.

Але серед зелених долин і засніжених вершин Анд, звичний світ ніби лишається далеко позаду.

Лопес упевнено вів нас вузькими виступами, вирубаними в скелі. На маленькому майданчику, де ледве помістилося троє людей, я підтягнула страхувальну систему й подивилася вниз.

Річка Урубамба звивалася між зелених полів й гірських вершин.

Коли ще один альпініст насилу дістався майданчика, я знову рушила вгору.

Поступово я звикла перестібати карабіни й знаходити опору для ніг. Та розріджене гірське повітря швидко забирало сили.

Через дві години, на висоті 3200 метрів над рівнем моря, я нарешті дісталася металевого майданчика біля готельної капсули, де на нас чекав обід.

Я була геть виснажена.

Вечеря над долиною

Прозорі капсули ніби зависли над порожнечею. Навіть після підйому розслабитися було непросто.

Лише опинившись всередині й знявши страхувальну систему, я змогла сісти на стілець і перевести подих.

Ми пили чай, спостерігаючи крізь прозорі стіни капсули, як над долиною сідає сонце.

Тим часом Лопес готував вечерю з чотирьох страв перуанської кухні.

На столі з'явилися гарбузовий суп, курка з соусом ремулад, страви з андської картоплі та шоколадний брауні з маракуєю.

За вікнами рожеве небо поступово темніло. З'явилися перші зорі, а згодом проступив Чумацький Шлях.

Я допила вино й згадала, що до спальні нам доведеться знову підніматися.

Лопес допоміг нам одягнути страхувальні системи. І ми з чоловіком почали сходження до своєї капсули через металеві виступи для рук і ніг, закріплені в граніті.

"Обов'язково дочекайтеся темряви, щоб побачити Чумацький Шлях у всій красі", - нагадав гід.

До спальні можна було потрапити через люк у даху. Усередині стояли три ліжка - одне двоспальне та два односпальні. А шість вікон відкривали краєвид на Священну долину.

Ванна кімната виявилася значно скромнішою. За щільною завісою стояв екологічний сухий туалет. Душу не було.

Температура швидко падала. Я залізла на двоспальне ліжко, накрилася товстими ковдрами й почала дивитись крізь прозору стіну.

Можна було читати, потягувати вино й чекати, поки зорі стануть яскравішими.

Знизу долинали автомобільні гудки й далека сирена.

Вітер колихав зовнішню оболонку капсули.

Увечері Лопес розповів нам, яке значення нічне небо мало для інків.

"Річку Урубамбу вони сприймали як земне відображення Чумацького Шляху, а кожна жива істота мала свого небесного двійника", - пояснив він.

Лежачи у спальні, я дивилася на зорі, поки річка внизу звивалася між полями.

Здавалося, я засинаю серед зірок, а не під ними.

Назустріч світанку

Біля шостої ранку капсулу залило сонячне світло. Над долиною співали птахи, й поступово прокидалися інші гості.

Після сніданку на нас чекала остання пригода - шість спусків на тросах, найкоротший з яких був 150 метрів, а найдовший - 700.

Пристебнувшись до першого троса, я востаннє поглянула на гірський схил.

Здається, я нарешті звикла до висоти.

Відштовхнувшись від майданчика, я помчала між помаранчевими гранітними скелями назустріч Лопесу, який чекав на нас попереду.

Незадовго до завершення маршруту я нахилилася вправо. Автоматичний гальмівний механізм спрацював і плавно зупинив мене на наступному майданчику.

Я летіла від однієї платформи до іншої, петляючи вниз уздовж скелі й поступово наближаючись до долини.

Не минуло й години, як я знову опинилася на твердій землі.

Ця пригода виявилася набагато складнішою, ніж ми уявляли.

Але після ночі над Священною долиною, тиші природи, неймовірних краєвидів і відчуття, що я таки впоралася зі своїм страхом, мені захотілося знову вирушити в гори.

Назустріч новим підйомам, незвичайним місцям і ночівлям на прямовисних скелях.