Пішов світ за очі на 28 років і 42 тисячі кілометрів. Що мандрівник-рекордсмен робитиме далі

Наприкінці своєї довгої подорожі англієць Карл Бушбі розмірковує про пригоди, які провели його через чотири континенти. А ще - про складні стосунки та про те, як звичне за три десятиліття життя мандрівника ось-ось кардинально зміниться.

У далекому 1998 році колишній десантник, якому тоді було 29 років, вирушив із Пунта-Аренаса в Чилі, щоб пішки без зупинок дістатися свого рідного міста Галл, не порушуючи двох правил, які сам для себе встановив: не повертатися до Великої Британії до завершення подорожі та не користуватися жодним транспортом для пересування.

Зараз йому 57 років, і, продершись крізь джунглі Дар'єнської прогалини та льоди Берингової протоки, а кілька тижнів тому перепливши Ла-Манш, він долає останні кілометри своєї мандрівки.

На фініші на нього чекають 36-річний син Адам, 12-річна онука, з якою він ніколи не зустрічався, батько та брати. А в будинку, де він провів дитинство і який залишив 28 років тому, на нього чекає мама.

"Тут на нас, безумовно, чекає terra incognita [невідома територія], або ж ми дуже скоро на неї потрапимо, - каже Бушбі, коли я приєднуюся до нього серед полів графства Лінкольншир. - Поки що я почуваюся комфортно, тому що займаюся своєю справою, але зовсім скоро все це раптово закінчиться".

Поки що раптово зупиняється "Звір" - надміцний ручний візок, на якому Бушбі везе запаси та одяг. Лише за кілька кілометрів до завершення останнього етапу подорожі у візка спустило колесо.

"Давно такого не траплялося, - каже він. - Це може стати проблемою. Чорт".

Спостерігаючи, як Бушбі намагається нашвидкуруч полагодити колесо на узбіччі, я побачив, як він широко усміхнувся, а потім додав: "Якби йшов дощ, я, мабуть, скаржився б трохи більше".

"У перші кілька днів, коли я був у Дуврі [на британському боці Ла-Маншу], почався дощ. Але нам вдалося точно вкластися у вікно гарної погоди - для запливу випали три ідеальні дні".

Повз нас із гуркотом проносяться автомобілі. Бушбі жартує: "Хлопці, ви ж знаєте, що їздите не тим боком дороги, правда?"

Те, як він звертається до нас, виразно свідчить про його тривалу відсутність на батьківщині.

Бушбі добре знайомий із подоланням фізичних перешкод, таких як спущене колесо. Але чи готовий він до того, що буде далі?

"Усе, ким я є, і все, що я знаю про себе, зникне, - каже він. - І це стане проблемою. На мене чекає стара добра криза ідентичності".

Половину свого життя Карл Бушбі був шукачем пригод.

"Мені доведеться заново зрозуміти, хто я такий. У чому сенс усього цього? Як мені знайти цей сенс і мету? Як заповнити ту порожнечу, в якій я раптом опинюся?"

"Кожна клітинка мого єства, щодня - усе це було тим, чим я займаюся зараз. Це була моя місія. Здається, є така стара приказка: "Єдине, що гірше за людину, яка не може здійснити свої мрії, - це людина, яка їх здійснила". Бо що далі?"

Анджела Максвелл, американка, яка займається далекими пішими походами, приєдналася до нього для спільної подорожі від Дувра, де він вийшов на берег після перепливання Ла-Маншу.

"Гадаю, Карл буде здивований тим, наскільки йому бракуватиме дороги, - каже вона. - Ми іноді жартуємо, що Карл не любить ходити пішки. Але він обожнює свою місію. Йому подобаються ця пристрасть, ця мета".

Бушбі був здивований тим інтересом, який викликало його повернення до Великої Британії.

"Це було майже приголомшливо. Стільки людей упізнавали мене дорогою. Це круто. Іноді стає трохи дивно, коли люди дуже-дуже захоплюються зустріччю зі мною. Я просто не можу зрозуміти, чому. З моєї точки зору, це трохи дивно. Я просто хлопець, який іде пішки".

У цей момент на узбіччі зупиняється автомобіль, і водій запитує, чи він бува не той самий Карл Бушбі. Чоловіки позують для селфі.

Бушбі завжди заперечував, що це якась духовна місія або подорож у пошуках себе.

Але чи не вважає він, що всесвітній інтерес до його історії пояснюється тим, що потяг до мандрів, який живе в багатьох із нас, для більшості так і залишається нездійсненим?

"Гадаю, саме так, - відповідає він. - Я втілив у життя мрію мільйонів чоловіків. Багато людей із задоволенням пішли б із дому і просто йшли б далі".

Бушбі каже, що його "можливість піти" з'явилася після розлучення, коли його дружина разом із сином повернулася до Північної Ірландії.

І реальність життя в дорозі не така романтична, як може здатися на перший погляд.

"Я займаюся повсякденними справами: тут треба полагодити прокол, там намагаюся знайти місце, де можна випрати спідню білизну. Ось таке в мене життя. Це буденні речі: крокувати під дощем усі ці нескінченні кілометри. Насправді це не так уже й прекрасно, як здається", - каже Карл.

Бушбі уточнює, що з 28 років, проведених далеко від дому, безпосередньо в мандрівці він провів лише близько 15. У перервах між різними етапами подорожі він жив у Мексиці, де витрати на життя були невеликими.

Решта часу, за його словами, пішла на оформлення віз і "розв'язання геополітичних проблем". До затримок у подорожі також призвели обмеження на поїздки під час пандемії COVID-19.

І через правила, які він сам встановив для своєї подорожі, Бушбі не міг повертатися до Великої Британії, щоб бачитися з родиною. В інших країнах він кілька разів зустрічався зі своїм сином, а також із батьками, які жили окремо.

"Сім'я є сім'єю, правда? - каже Бушбі. - Звісно, у певному сенсі вони завжди будуть поруч. Але буде напруга. Буде дистанція. Настільки, що в якомусь сенсі ви віддаляєтеся одне від одного. Ви вже майже не знаєте одне одного".

"Що стосується особистого життя, то будьте готові. На вас чекає удар нижче пояса. Нічого не вийде", - попереджає він тих, хто замислюється повторити його шлях.

Невдовзі після прибуття до Англії, у Дуврі, він уперше майже за три десятиліття скуштував традиційну британську страву - фіш-енд-чипс із гороховим пюре. За його словами, ніде у світі цю страву не готують так, як у Британії.

Однак, якщо подивитися глибше, здається, що за Великою Британією він особливо не сумував.

"У моєму розпорядженні був увесь світ, щоб розважатися, і безліч яскравих речей, на які можна було відволіктися".

Бушбі вважає, що не постарів у звичному розумінні цього слова.

"Я став старшим, але не почуваюся таким уже старим. У душі я, як і раніше, почуваюся надто молодим для свого віку. Я й досі ототожнюю себе з тим хлопцем в Америці, яким колись був".

З блиском в очах він додає: "У мене й досі є це відчуття пригоди".

Його подорож дала йому змогу познайомитися з безліччю людей.

"Я особисто побачив найкраще, що є в людині, і це дуже мене надихало. Це зміцнило мою надію та віру в людство. Доброта незнайомців - ось завдяки чому все вдалося. Я не зміг би зробити цього без допомоги всього світу".

Бушбі стверджує, що до появи спонсорів і підписання контракту на видання книги про його мандри був "мандрівником із рюкзаком без копійки в кишені" і, щоб вижити, покладався на пожертви та навіть на їжу, залишену на узбіччях доріг.

У нього є порада для тих, хто замислюється про власну пригоду.

"Використовуйте будь-яку можливість, яка вам випадає. Ви здатні на значно більше, ніж можете собі уявити. Трохи віри у власні сили допоможе пройти дуже довгий шлях. Нічого не роблячи, ви нічого не досягнете".

Яку пораду він дав би молодому Бушбі, який тільки збирається вирушити до Чилі?

"Він не захоче слухати порад. Нічого йому не кажіть. Просто усміхніться йому та дозвольте бути самим собою".