Саме не розсмокчеться, історики не домовляться. Як Україні та Польщі подолати Волинь

Лише за останні кілька місяців події 80-річної давнини та їх інтерпретація стали причиною щонайменше двох криз у стосунках між Україною та Польщею.

Травневе рішення Володимира Зеленського надати почесне найменування "імені Героїв УПА" одному з підрозділів ЗСУ призвело спочатку до позбавлення українського президента найвищої державної нагороди Польщі рішенням його польського колеги, а потім і до цілого "орденопаду", коли на знак солідарності від своїх польських нагород відмовилася низка українських політиків.

Резонанс навколо рішення Львівської обласної ради оголосити 2027 рік роком Української повстанської армії та її головнокомандувача Романа Шухевича був меншим, але на якийсь час ця тема теж потрапила на перші шпальти польських ЗМІ.

Цього разу Київ, схоже, зробив усе, щоб заблокувати можливий скандал у зародку: українське МЗС назвало рішення Львівської облради "контрпродуктивним", а кілька столичних політиків уголос відчитали тамтешніх депутатів за недоречну ініціативу.

Інформація про це рішення зникла із сайту облради та її соцмереж, а питання про те, чи набуде воно чинності, досі залишається відкритим. У всякому разі, не допустити цього нібито пообіцяв польським колегам неназваний високопоставлений соратник Зеленського.

Ми поговорили з політиками, істориками та соціологами по обидва боки кордону й спробували сформулювати закономірності загострення історичних суперечок, їхнього перебігу, а також способи запобігання новим конфліктам.

Висновок перший. Саме не розсмокчеться

Одне з головних хибних уявлень, які українське та польське суспільства мають одне про одного, - це наївна віра в те, що ось (вставити потрібне - пройдуть вибори, візаві прочитають "правильні" книжки, відгримить черговий скандал) - і суспільство по той бік кордону заспокоїться, "попуститься", і з ним, хай і не відразу, можна буде працювати та вести діалог у чітких і зрозумілих термінах.

Але ніщо не вказує на те, що це в принципі можливо в озорій перспективі.

Міф про Українську повстанську армію, яка вела важку й подекуди безнадійну боротьбу за незалежну Україну проти двох кровожерливих імперій - гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР - і продовжувала її навіть після закінчення Другої світової війни, надто очевидно перегукується із нинішньою боротьбою України за незалежність проти путінської Росії.

Соціологи фіксують різке зростання позитивного ставлення до УПА та Степана Бандери в Україні після лютого 2022 року. Дослідження, проведене в серпні цього року групою "Рейтинг", показало, що позитивно ставляться до воїнів УПА 74% українців (навіть на сході країни, де, як вважається, ставлення до повстанців обережніше, таку відповідь дали 54% респондентів).

У ході того самого дослідження респондентів просили назвати по троє людей, яких вони вважають найвидатнішими українцями. Степан Бандера посів у підсумковій таблиці впевнене четверте місце, а головнокомандувач УПА Роман Шухевич - 19-те.

Червоно-чорний прапор, який використовувала УПА, зараз можна часто побачити в Україні, причому зазвичай - поза контекстом 1940–50-х років. Такі полотнища часто встановлюють на могилах загиблих воїнів ЗСУ.

Своєю чергою, для поляків пам'ять про Волинську трагедію - це теж частина національного міфу.

Для них це історія про жорстокі масові вбивства цивільних, зокрема жінок, людей похилого віку та дітей, організовані озброєними людьми, які втілювали своє хворобливе бачення побудови моноетнічної української держави.

Іншими словами, у цій картині світу десятки тисяч поляків були вбиті виключно за те, що вони були поляками. У цьому сенсі показово, що події 1942–44 років у Польщі називають Волинським злочином або Волинською різаниною, вважаючи, що слово "трагедія", прийняте в Україні, надає їм відтінку стихійного лиха, якого неможливо було уникнути.

Ні, вважають поляки, це була не стихія, а спланована акція геноциду, яку здійснила Українська повстанська армія. Реакцію на її червоно-чорний прапор у сучасній Польщі можна було б порівняти хіба що зі сприйняттям нацистського прапора зі свастикою, якби хтось вирішив розгорнути його на центральній площі будь-якої європейської столиці.

І український, і польський наративи, створені протягом останніх років навколо теми УПА та Степана Бандери, є остаточно сформованими й, по суті, герметичними.

Настільки, що зауваження, які кожній зі сторін щиро здаються конструктивними, - наприклад, "У вас же є стільки героїв, чому б вам не вшановувати будь-кого іншого, а не цих?" з боку поляків або "Навіщо взагалі сьогодні говорити про давно забуті події 80-річної давнини?" з боку українців — лише провокують агресію з боку візаві.

І звичайно, настільки емоційно сильний наратив, до того ж міцно вкорінений у масовій свідомості, використовують у своїх цілях політики в обох країнах - особливо в Польщі, де, на відміну від України, після 2022 року не припинялося активне політичне життя.

Висновок другий. Історики не домовляться

Дуже часто - особливо від українських політиків і коментаторів - можна почути про простий спосіб, у який, на їхню думку, можна було б розв'язати українсько-польські історичні проблеми. А саме - запровадити своєрідний мораторій на обговорення цих питань на будь-яких майданчиках, окрім конференцій дослідників, що спеціалізуються на історії України та Польщі часів Другої світової війни. А після того, як вони дійдуть якогось консенсусу, - прийняти його й погодитися з ним.

Цей підхід теж не спрацює.

По-перше, тому що він надто нагадує спробу перекласти на чужі плечі відповідальність за важку і, найпевніше, невдячну працю.

По-друге, не варто переоцінювати вплив дискусій між ученими-істориками на реальне політичне життя обох країн. У травні 2026 року в польському містечку Баранів Сандомирський відбувся перший за багато років Українсько-польський конгрес істориків, на якому понад сотня науковців з обох країн отримали можливість досхочу подискутувати між собою.

Усім усе сподобалося, ніхто ні з ким не побився, учасники одностайно визнали захід успішним і вирішили зустрічатися ще. Але не минуло й трьох тижнів після його завершення, як президент Володимир Зеленський підписав той самий указ, яким одному з підрозділів ЗСУ надавалося ім'я "Героїв УПА". Негайно пішла різка реакція Варшави, почався "орденопад" і, мабуть, найсерйозніша за останні роки криза у відносинах між країнами.

"Відносини між істориками та між політиками - це дві паралельні реальності, вони між собою не перетинаються", - констатував тоді співрозмовник ВВС в українській владі.

Але, можливо, найголовніше - зовсім не факт, що історики можуть "домовитися" і, умовно кажучи, написати такий підручник про події на Волині, щоб його можна було рекомендувати і українському, і польському школяреві.

Загалом і українські, і польські історики погоджуються з тим, що вбивства цивільних, які відбувалися у 1940-х роках на Волині, - це воєнні злочини, незалежно від того, якої національності були загиблі і якої національності були їхні вбивці. Науковці з обох країн погоджуються, що відносини між Україною та Польщею сьогодні мають ґрунтуватися на історичній правді. На цьому схожість позицій закінчується.

Адже більшість українських дослідників того періоду розглядають події на Волині як українсько-польську війну, яка відбувалася в межах "більшої" Другої світової війни, з усіма наслідками, які з цього випливають.

Польські ж історики категорично відкидають таку "симетрію" і стверджують, що йдеться про цілеспрямоване знищення польського мирного населення українськими націоналістами та окремі "відплатні акції", що їх проводило польське підпілля.

Польські дослідники кажуть, що головнокомандувач УПА Роман Шухевич особисто підписав наказ, який передбачав знищення всіх поляків на Волині, і тому вважають усю УПА злочинною організацією.

Їхні українські колеги ставлять під сумнів сам факт існування цього документа і заявляють, що можливі злочини окремих повстанців не дають підстав для звинувачень на адресу всієї армії.

Зрештою, сторони не можуть дійти згоди навіть щодо кількості жертв подій на Волині: польська історіографія ще з 1990-х років оперує цифрою приблизно у сто тисяч загиблих, виконувач обов'язків голови польського Інституту національної пам'яті Кароль Полейовський зараз говорить про близько 130 тисяч жертв, тоді як більшість українських істориків вважають обидві ці цифри суттєво завищеними.

Висновок третій. Слушного часу не буде

Ще одна принципова розбіжність між Україною та Польщею, коли йдеться про складні питання спільної історії, полягає в різних оцінках того, чи слушний зараз час для того, аби порушувати (а тим більше розв'язувати) такі чутливі проблеми.

У Києві кажуть: ми ведемо екзистенційну боротьбу за саме існування нашої держави, нашого народу. Тож, можливо, варто відкласти питання про людей, убитих майже століття тому, на післявоєнне майбутнє, а зараз зосередитися на тому, аби допомогти живим?

У Варшаві цю позицію відкидають: якщо послухати Україну, то слушного часу для розв'язання цього питання не буде ніколи.

"Ми порушували це питання ще за Кваснєвського, і за Дуди постійно порушували. Але Україна зайняла позицію: давайте потім. У Києві вважали: Польща і так завжди нас підтримуватиме, тож рано чи пізно вона природним чином забуде про цю тему. А тим часом культивували образ УПА як борців за незалежну Україну", — каже високопоставлений польський політик, який займається зовнішньою політикою своєї країни.

Літній скандал із підрозділом ЗСУ імені Героїв УПА та "орденопад", до якого він призвів, стали своєрідною переломною точкою в "історичних" взаєминах двох країн: Київ остаточно усвідомив принциповість цього питання для Варшави, а Варшава побачила, що й на Київ у цьому питанні буде складно тиснути.

У цьому сенсі показовою стала заява глави Офісу президента України Кирила Буданова, зроблена ним після невдалої, на думку більшості коментаторів, поїздки до Варшави з метою владнати конфлікт.

"Україна не сприйме ультиматумів ні від кого в цьому світі. Останній, хто намагався поставити нам ультиматум, - це Російська Федерація. Без образ до Польщі, але вона (Росія) трошки потужніша, ніж Польща. І ми його все одно не прийняли. Так, важко, погано, крові багато. Але навіть їхнього ультиматуму ми не прийняли. То чому хтось думає, що ми приймемо щось інше від іншої сторони? Ультиматумами з нами розмовляти не потрібно", — заявив він в інтерв'ю РБК-Україна.

Одразу кілька співрозмовників ВВС у Варшаві згадували про цю заяву, по-різному її оцінюючи, але віддаючи належне рівню риторики, до якого готовий вдаватися Київ у цьому конфлікті.

Усвідомлення ймовірних наслідків подальшої ескалації цього конфлікту стало для обох його сторін головним чинником, який спонукав зробити всі кроки для деескалації.

"Здається, (в обох сторін) виникло відчуття, що краще більше не загострювати ситуацію, а співпрацювати, і зрозуміли коріння тієї проблеми - що жодна зі сторін не хотіла зумисно нічого поганого", - каже ВВС джерело в українській владі.

8 липня 2026 року Європарламент ухвалив резолюцію щодо процесу вступу України до ЄС, до якої на вимогу польських євродепутатів увійшла критика рішення Зеленського про найменування того самого злощасного підрозділу ЗСУ. На цьому той скандал, по суті, було вичерпано, і навіть традиційні заходи до річниці волинських подій 11 липня пройшли в Польщі, всупереч побоюванням Києва, без суттєвих провокацій.

Нещодавнє рішення Львівської облради, а особливо швидка критична реакція на нього з боку Києва, а також достатньо м'який, без надмірної ескалації, відгук Варшави на ситуацію показали, що на цьому етапі ані Україна, ані Польща не зацікавлені в розпалюванні конфлікту там, де цього можна уникнути.

Більше того, обидві сторони починають усвідомлювати, що саме можна зробити, аби якщо не застрахуватися від повторення подібних криз, то принаймні звести ймовірність їх виникнення до мінімуму.

Потрібно розвести треки

І українська, і польська влада сьогодні усвідомлюють, що співпраця між країнами, які називають одна одну стратегічними партнерами й обидві вважають Росію головною загрозою своїй безпеці, стримується своєрідним "гальмом" у вигляді українсько-польської "війни пам'яті".

У цій ситуації політики та експерти з обох країн регулярно висловлюють пропозицію винести питання складного історичного минулого в окремий трек двосторонніх відносин і докласти всіх зусиль, щоб вони не впливали на співпрацю України та Польщі в інших сферах, передусім у безпековій.

Особливо актуальною ця пропозиція є зараз, коли польська влада відкрито говорить про ймовірне посилення рівня гібридних і не лише гібридних загроз з боку Росії вже цієї зими.

"У російських планах, за оцінками розвідувальних служб, є гібридні атаки із застосуванням безпілотників і ракет проти держав, які підтримують Україну, у тому числі й проти Польщі... Потенційні удари матимуть "випадковий" характер - аби паралізувати або принаймні послабити готовність країн НАТО застосовувати заходи у відповідь у разі агресії проти однієї з держав-членів Альянсу", - заявив прем'єр-міністр Дональд Туск, виступаючи в польському парламенті 17 вересня цього року.

"Ми (Україна та Польща) просто намагаємося не дратувати одне одного. Є розуміння, що співпраця дає обом сторонам більше, особливо на тлі нових загроз з боку Росії в контексті Балтики і Калінінграду", - каже ВВС високопоставлене джерело в українській владі.

Продовження співпраці з Україною у сфері безпеки підтримує і більшість польського суспільства. Великі партії польської політичної сцени одностайні в тому, що відмова підтримувати Київ у військовому плані для Варшави рівнозначна пострілу у власну ногу.

Ще у 2024 році, коли на тлі чергового загострення українсько-польських відносин лідер ультраправої партії "Конфедерація" Славомір Менцен запропонував у якості "покарання" для Києва обмежити роботу аеропорту в Ряшеві - ключового логістичного хабу для постачання західного озброєння в Україну, - цю ідею публічно відкинули на найвищому рівні державної влади.

"Такі пропозиції є абсурдними. Результатом цього буде поразка України", - заявив тоді заступник міністра закордонних справ Польщі Владислав Бартошевський, припустивши, що Менцен хотів би бачити російські війська на нинішньому польсько-українському кордоні.

Тим дивніше виглядає минулотижнева історія, коли джерело в українській владі повідомило одразу кільком київським ЗМІ, що гучне рішення Львівської облради стало причиною затримки польською стороною важливого й масштабного пакета військової допомоги для України.

"Та якби Шухевич був живий, він би перший вийшов до цих депутатів і запитав: хлопці, чим ви займаєтеся?"? - не стримує емоцій у розмові з ВВС обізнане джерело в українській владі, описуючи цю ситуацію.

Офіційна Варшава негайно відкинула ці звинувачення. "Польща, як і раніше, допомагає і допомагатиме Україні, тому що це також польський національний інтерес", - заявив виданню WP.pl заступник міністра оборони Польщі Цезарій Томчик.

Проте співрозмовники ВВС в українській владі наполягають на тому, що надання попередньо узгодженого пакета допомоги опинилося під загрозою через "безвідповідальне й невчасне рішення місцевих депутатів".

Утім, після врегулювання ситуації закритими каналами розблокувати постачання вдалося, повідомило 29 жовтня джерело ВВС. Того самого дня польські ЗМІ повідомили, що Варшава передасть Києву великий пакет військової допомоги - зокрема, два літаки МіГ-29.

Співрозмовники ВВС в польській владі погоджуються, що "історичні" чвари з Україною в будь-якому разі впливають на загальний клімат двосторонніх відносин.

Як мінімум, каже заступник міністра оборони Польщі Павел Залевський, навіть цілком проукраїнським політикам на тлі таких скандалів стає важче пояснювати польському суспільству, чому Україну слід вважати дружньою до Польщі країною, і чому поляки мають і надалі їй допомагати.

Знову ж таки, літній конфлікт навколо орденів став причиною, з якої Володимир Зеленський на певний час змінив маршрут своїх закордонних візитів: вони починалися не з летовища у польському Ряшеві, а з молдовського Кишинева.

Одним словом, відокремити історичні питання від усіх решти в українсько-польських стосунках, можливо, і хотілося б, але не виходить за всього бажання.

І це, каже співрозмовник ВВС в київських дипломатичних колах, може стати вагомим стримуючим чинником для потенційних великих українсько-польських проєктів у майбутньому.

Мовляв, який сенс вкладатися у масштабні спільні справи, якщо немає гарантії, що в довільний момент у Варшаві в довільний момент не згадають "про Бандеру" і не зроблять свою участь у такій ініціативі заручницею історичних розбіжностей?

Переговори про ЄС

Ключова сфера взаємин Києва та Варшави - європейська інтеграція України.

З одного боку, більша частина польських політичних еліт переконана, що національний інтерес Польщі полягає в тому, щоб Україна стала членом Євроcоюзу. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський неодноразово повторював, що його країна не чинитиме Києву перешкод на нинішньому етапі його зближення з ЄС, а саме не блокуватиме відкриття жодного з шести переговорних кластерів для вступу до Євросоюзу. Наразі відкрито чотири з них, а головною перешкодою на шляху до повного завершення цього етапу вважається позиція Угорщини.

З іншого боку, з Варшави час від часу лунають голоси про те, що Польща збирається використовувати європейську інтеграцію України як аргумент у суперечці про історію.

Нинішній президент Польщі Кароль Навроцький ще до вступу на посаду, у січні 2025 року, заявляв, що "не бачить України в жодній структурі - ані ЄС, ані НАТО - до того, як будуть розв'язані настільки важливі для Польщі цивілізаційні питання", маючи на увазі саме історичні порахунки щодо Волині. Його позиція відтоді не змінилася. Згідно з польським законодавством, саме президент своїм підписом має дати від імені своєї країни остаточну згоду на вступ до ЄС нового члена.

Політичний опонент Навроцького, перший віцепрем'єр, міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш улітку цього року сформулював свою позицію з цього приводу ще однозначніше: "З Бандерою Україна до Європейського Союзу не вступить".

Джерела ВВС в українській владі кажуть, що на двосторонніх переговорах щодо європейської інтеграції України тема складного історичного минулого не звучить.

Утім, глава польського МЗС Радослав Сікорський на зустрічі з українськими журналістами, організованій на початку жовтня варшавським Центром Мєрошевського, відверто говорив: історичні питання не впливатимуть на відкриття переговорних кластерів, але цілком можуть вплинути на їх закриття, тобто на підсумкове рішення про завершення переговорів і власне вступ України до ЄС.

Європейська інтеграція, говорив Сікорський, містить у собі ідеологічний елемент. А інтегральний націоналізм, який, за словами міністра, сповідувала УПА, є несумісним ані з польською конституцією, ані з європейськими цінностями. "Тож заради власного блага і заради блага наших відносин - думайте, кого ви хочете вшановувати", - підсумував він.

"Зрештою, це ви хочете вступити до Європейського Союзу, і ми маємо погодитися на ваш вступ, а не навпаки", - із обеззброюючою щирістю заявив Сікорський.

Утім, переговори про вступ України до Євросоюзу наразі є дуже далекими від завершення, тож не цілком зрозуміло, якої саме форми можуть набути польські вимоги та як Україна на них реагуватиме.

Проте співрозмовники ВВС в Києві вже зараз побоюються, що ці дискусії нагадуватимуть суперечки, що їх вела та й досі веде зі своїми сусідами Північна Македонія. Ця країна повинна була змінити власну назву на вимогу Греції й по сьогодні веде дискусію з Болгарією щодо історичних питань і формулювань у власній конституції.

Водночас треба визнати, що перелік потенційно проблемних для Варшави сфер зближення Києва з ЄС, звісно, не обмежується історичними питаннями. На думку експертів з обох країн, найскладнішими розділами майбутніх двосторонніх переговорів будуть сільське господарство та транспорт.

Уже сьогодні з обох столиць лунають припущення, що проблеми зі спільною історією в майбутньому можуть слугувати "димовою завісою", за якою приховуватимуться труднощі в переговорах саме з цих "приземлених", але він того не менш принципових питань.

Що робити тепер

"У нас зараз є два головні завдання - вижити в цій війні та стати членом ЄС. Усі наші дії мають бути підпорядковані їх виконанню", - каже ВВС джерело в українських дипломатичних колах.

У цій логіці, яку, утім, відкрито не підтримує частина українських політиків і громадських діячів, пріоритетом є зниження градуса напруженості в українсько-польській "війні пам'яті".

Від високопоставлених співрозмовників у Варшаві ВВС чує про два кроки, на які, на їхню думку, міг би піти Київ, аби досягнути цієї мети з мінімальною шкодою для себе.

По-перше, йдеться про припинення глорифікації суперечливих персонажів спільної історії на державному рівні.

Іншими словами, у Варшаві не очікують від України знесення пам'ятників, перейменування вулиць і негайного зникнення, зокрема й з нових військових кладовищ, червоно-чорних прапорів.

"Ми розуміємо, що культ на низовому рівні, який виник під час війни і справді не має антипольського забарвлення, - це одне, а указ президента про ту саму УПА - зовсім інше", - каже польський історик, провідний фахівець з дослідження подій на Волині, доктор Гжегож Мотика.

Високопоставлений польський політик, який спілкувався з журналістами на умовах анонімності, припускає, що українсько-польські відносини у сфері історії можна було б збалансувати за моделлю, яка працює у сприйнятті неоднозначних історичних подій Польщею та Литвою. І тут же застерігає, що будь-яка аналогія щодо настільки чутливої матерії буде некоректною.

Проте у 1919–20 роках щойно проголошені незалежними Польща та Литва вели воєнні дії за контроль над Вільнюсом та його околицями.

У певний момент сторони домовилися про перемир'я, під час якого Вільнюс залишався під контролем литовських військ. Однак польське суспільство і військова еліта вважали, що Вільно має належати Польщі, тож напередодні набуття перемир'ям чинності польські військові під командуванням генерала Луціана Желіговського інсценували "заколот" і захопили Вільнюс. Желіговський проголосив створення незалежної держави "Серединна Литва", а невдовзі вона увійшла до складу Польщі.

"Зараз ми загалом вважаємо Желіговського видатним державним діячем, але в Литві його вважають ворогом і злочинцем. Ми, звісно, вшановуємо його пам'ять, але нам і на думку не спаде називати на його честь військові підрозділи або встановлювати йому пам'ятники десь поблизу литовського кордону", — каже співрозмовник ВВС, додаючи, що очікував би щонайменше такого самого рівня розуміння почуттів поляків щодо УПА та Волині з боку українців.

Другий крок, який, на думку співрозмовників ВВС, допоміг би згладити нинішні суперечності, - це продовження ексгумацій жертв волинських подій.

Польські історики стверджують, що десятки тисяч убитих тоді поляків досі спочивають у безіменних ровах і ямах, і Україна просто по-християнськи зобов'язана гідно поховати їхні тіла або принаймні дозволити це зробити Польщі.

Ще за президентства Петра Порошенка Україна перестала видавати польським фахівцям дозволи на проведення пошукових та ексгумаційних робіт на своїй території - це сталося після серії актів вандалізму на українських пам'ятних місцях у східній Польщі. Восени 2024 року Київ заявив, що скасовує заборону, і це, за загальним визнанням, помітно оздоровило атмосферу двосторонніх відносин.

Сьогодні з польського боку можна почути чимало нарікань на неповороткість української бюрократичної машини та недосконалість законодавства. Однак, кажуть співрозмовники ВВС у Варшаві, для польського суспільства важливим є радше сам факт того, що ексгумації відбуваються і ніхто їх не блокує. Головне, продовжують вони, - щоб ці роботи не стали жертвою чергового українсько-польського скандалу.

З іншого боку, самі поляки при цьому вдаються до дій, які потенційно можуть загострити конфлікт саме в цій надзвичайно чутливій сфері.

У відповідь на ухвалення резонансного рішення Львівською обласною радою глава польського МЗС Радослав Сікорський ініціював запровадження заборони на в'їзд до шенгенської зони терміном на п'ять років для ініціатора цього рішення, депутата облради Святослава Шеремети. Проблема полягає в тому, що Шеремета, крім усього іншого, є відомим істориком і однією з ключових фігур в організації як польських ексгумацій на території України, так і українських на території Польщі.

У розмові з ВВС Шеремета каже, що в'їзд на територію Польщі йому заборонили буквально за пару днів після повернення звідти: під час розкопок у прикордонному селі Ласкув українські пошуковики виявили тіла понад сорока українців - цивільних мешканців, які загинули 1944 року від рук польського підпілля. На запитання, чи пов'язує Шеремета рішення польської влади зі своїми публікаціями про знахідку, яка нагадує про те, що поляки не були єдиними жертвами подій 1940-х років на цих землях, - а такі коментарі можна побачити в дискусіях на цю тему в соцмережах, - він відповідає: "Доказів цього в мене немає. Після - не означає внаслідок".

Попри "подив" з приводу рішення Варшави, Шеремета категорично заперечує, що запровадження санкцій проти нього може вплинути на перебіг ексгумаційних робіт, що їх поляки проводять на території України.

Але це - про майбутнє. Просто зараз кілька польських міст заявили про розірвання угод про партнерство зі Львовом, а міська влада реагує на це мовчанням, - хоча, можливо, і має, що сказати: формально місто Львів не має жодного стосунку до рішення обласної ради.

"Ці угоди справді були важливими, але жодних заяв із цього приводу ми робити не плануємо, тому що з Києва надійшло переконливе прохання нічого не коментувати й жодним чином не поглиблювати скандал", — каже ВВС член команди львівського міського голови.

"З місцевими органами влади постійно є комунікація з таких приводів. І зі Львівською облрадою теж була, але там бажання попіаритись тимчасово перемогло здоровий глузд", — коментує ситуацію для ВВС високопоставлене джерело в українській владі.

Станом на цей момент рішення Львівської облради, яке не сподобалося полякам, ще не набуло законної сили - 28 жовтня це підтвердив тамтешній голова обласної військової адміністрації Максим Козицький.

Джерела ВВС підозрюють, що очільник обласної ради, член президентської партії "Слуга народу" Юрій Холод просто не підписує його. Це не дуже відповідає закону, але, схоже, цілком відповідає визначеній меті - за будь-яку ціну уникнути ескалації.

Поки що, схоже, українській владі вдається охолодити пристрасті: минулого тижня до Львова з візитом прибула міністерка освіти Польщі Барбара Новацька. Разом з українським колегою Андрієм Бутенком і тимчасовим повіреним у справах Польщі в Києві Петром Лукасевичем вона відвідала Цвинтар орлят - історичний об'єкт зі складною долею, розташований у Львові. Цей жест, схоже, сигналізує про те, що конфлікт, спричинений резонансним рішенням облради, можна вважати врегульованим.

Те, як Київ і Варшава впоралися з цією ситуацією, показує, що сторони принаймні засвоїли уроки літньої, серйознішої кризи й зараз налаштовані на максимально конструктивний підхід.

"Ми не скандалимо на тему історії, але і не здаємо принципових речей. Ми просто пам'ятаємо своє і не ескалюємо те, що може когось зачепити", - так джерело в українській владі описує загальну стратегію Києва в "історичних відносинах" із Варшавою.

Проте зараз саме час поставити питання, а чи вдасться Варшаві дотримуватися такої самої стратегії, якщо в якийсь момент подібний виклик постане перед нею.

Останні події в Польщі показують, що ця країна поступово входить у виборчу кампанію, яка обіцяє стати найгарячішою в історії країни, і під час якої порушити крихкий, нещодавно досягнутий баланс у стосунках з Україною буде простіше простого.

За участі Віталія Червоненка