"Я тут і психолог, і кум, і сват, і брат". Як працюють сільські лікарі та чим незадоволені пацієнти

Амбулаторія села Коробівка на Черкащині розташована поруч із церквою і цвинтарем. Місцеві жартують, що в одному дворі тут хрестять, лікують, відспівують і ховають.

"Є такі, що бабуся ходить, діти, внуки. Вже тут поробила, то деяких родословну вже знаю — хто сім'я, хто куми, хто друзі. Ми тут і психологи, і куми, і сват, і брат", — розповідає Тетяна Пугач, завідувачка амбулаторії і сімейна лікарка.

Вона приїжджає у Коробівку двічі на тиждень - в понеділок та п'ятницю. В решту днів приймає в Золотоноші, або їздить в інші села.

Робота їй подобається, хоча й іноді з пацієнтами буває складно.

Історію сільських лікарів із Черкащини слухайте у подкасті BBC News Україна "Я тебе врятую":

Раніше було краще?

"Не подобається! Хворіємо ми кожного дня, в любий час і ночью, і дньом, і утром, і кожного дня людина може захворіти", - так пані Галина відповідає на запитання чи подобається їй тутешня медицина.

Жінка стоїть в черзі до лікаря. Кілька місцевих жительок зібралися в напівтемному коридорі - у селі вимкнення електроенергії.

"Раніше було - прийдеш, кардіограму тобі зробили, аналізи зробили, аптека рядом, купив все, що тобі треба. Зараз ні аптеки немає в лікарні, ніде нічого. Аналізу не зроблять, кардіограми немає, свєту немає, нічого немає", - продовжує жінка.

Аптека у селі віднедавна і справді не працює, однак кардіограму роблять. З аналізів - тест-смужки на глюкозу і холестерин. Якщо треба зробити уколи чи крапельниці, тут є два ліжка денного стаціонару. Ці послуги надають платно.

У приміщенні амбулаторії колись була школа і садочок, а з початку 90-х лікують людей.

Тривалий час лікар працював тут на постійній основі, за десятки років люди звикли, що він завжди на місці.

"Раніше було, що можна звернутися і получити допомогу в любий час. Тут, на місці. Зараз у нас нема зв'язку з сімейним лікарем", - підсумовує пані Галина. Хоча сімейна лікарка твердить протилежне - на зв'язку і ледь не цілодобово.

Здається, їй є ще що сказати, але підходить черга і пацієнтка зникає за дверима кабінету.

Інша жінка з черги, Лідія Іванівна, підтримує свою односелицю — раніше все було краще.

"Одним словом, ні померти, ні вилічитися", - каже вона.

За ліками - в райцентр

Аптека працювала за договором під реалізацію. Працівники надавали список необхідних ліків, отримували товар і продавали його населенню безпосередньо під час свого робочого дня. Отриману виручку повертали аптеці, за що отримували певний бонус (відсоток від виторгу).

Завдяки цьому в селі завжди були найнеобхідніші медикаменти.

Згодом цю аптеку перекупила інша, більша мережа. Нові власники відмовилися співпрацювати за такою схемою. Увесь залишок товару довелося повернути, і на цьому співпраця повністю припинилася.

Це жителів Коробівки засмучує, адже дорога до найближчого міста, Золотоноші, в обидва боки коштує майже 200 гривень.

Раніше в Золотоношу із Коробівки їздив безплатний соціальний автобус. Раз на два тижні. Однак тепер його також немає.

У кожного пацієнта є номер телефону лікаря

У Тетяни Пугач 1800 декларацій. Лікарка каже, що люди знають її номер і пишуть чи дзвонять і в будні, і у вихідні. Якщо пацієнт не в змозі прийти на прийом самостійно — лікарка відвідує пацієнта вдома — у дні, коли приїжджає із Золотоноші.

"Я тут і травматолог, і кардіолог, і ЛОР. Багато специфік включає сімейна медицина. Справляємося, а що не справляємося, то є вузькі спеціалісти, до яких можна направити на консультацію", - розповідає жінка.

Найчастіше люди приходять отримати рецепт на ліки.

"Це також виписка направлень до вузьких спеціалістів, дехто приходить для профілактики. Є пацієнти, які приходять на скринінг 40+, який проводить наша амбулаторія в Золотоноші”.

“А є такі, наприклад, одинокі люди, пенсіонери, або люди, які самі проживають навіть не пенсійного віку. Через брак спілкування ідуть до нас про свої проблеми розказати, не медичні", - розповідає Тетяна Пугач.

Вона каже, що кожен пацієнт, який підписав із нею декларацію, має її номер мобільного. Вона не засуджує їх, коли ті дзвонять в неробочий час навіть не в термінових ситуаціях.

"Для людини ж, видно, страшно або, може, болить дійсно. Вже в розмові оцінюємо, чи може це чекати до понеділка, наприклад", - каже лікарка.

Двоє медиків на дві тисячі пацієнтів

Поки лікарка Тетяна завершує приймальний день у Коробівці, вирушаємо у наступне село.

Це Домантове, підпорядковане Новодмитрівській сільській громаді. До Золотоноші — 13 кілометрів.

Тут ситуація трішки інша — лікарка Ольга Чистопалюк живе і працює у цьому селі з 2007 року.

Мріяла бути педіатром із шести років, бо мама працювала медсестрою в колишній дільничній лікарні. Але вхід у професію на початку двотисячних був жорстким.

"Коли я розподілялася в 2000 році, якщо в тебе не було знайомств, тата хірурга чи гінеколога, або 10,000 доларів, ти їдеш автоматично в село або на швидку допомогу. Або педіатром ще можна було стати", - розповідає лікарка.

Спочатку вона збиралася лікувати дітей у Полтаві, але не склалося і повернулася у рідне Домантове.

До 2022-го в неї було три медсестри, однак на початку повномасштабного вторгнення одну мобілізували, інша виїхала.

Так, на одного лікаря і одну медсестру тут близько 2000 пацієнтів.

Сьогодні у світлій, облаштованій амбулаторії тихо - у селі концерт, тому люди усі свої медичні справи вирішили до обіду.

Однак так тут буває не завжди.

"Щодня починаємо прийом, потім їдемо на виклики, затим документація. У місті в поліклініці пацієнти зазвичай приходять по запису. У нас до цього привчить населення дуже важко. Хтось записався, всі решта - скільки Бог дав, скільки і наші. При нормі, в середньому, 20 осіб на приймальний день, у нас буває і 50, і 55", - каже Ольга Чистопалюк.

Серед її пацієнтів є військові, переселенці, яких у селі чимало. Іноді допомогу просять і ті, хто не підписав декларації саме з нею, але, каже лікарка, вона нікому не відмовляє.

Лікарка каже, що в останні роки їх в амбулаторії лише двоє, бо ніхто не хоче іти працювати. Зарплата, яка становить близько 20 тисяч гривень, одна із причин, чому лікарі не хочуть їхати в села. Хоча зараз такі гроші у провінції мало хто заробляє, а більшість військових, які служать у тилу, мають саме таку платню.

Держава виплачує молодим лікарям, які працевлаштовуються у сільській місцевості, одноразову допомогу — 200 тисяч гривень.

Однак Ольга Чистопалюк вважає, що цього не достатньо.

"Кожен лікар заслуговує на гідну зарплату, щоб він міг думати тільки про свою роботу, а не про те, де ще підзаробити. Просто в мене вже діти дорослі і чоловік є, і якось усе стабільно. А як молодий спеціаліст приходить, в нього діти, кредити, іпотека - це дуже важко. Це просто мізерна ця зарплата, і заробити більше ти просто не можеш".

"Мамо, ми тебе не пам'ятаємо вдома"

Багато років пацієнти також сприймали її як людину, до якої можна звернутися і в будні, і у вихідні. Іноді навіть додому приходили без запрошення.

Раніше у селі була лікарня, і люди до цього звикли.

"Потім настав час, коли закрили лікарню, я залишилась тут сама. Це просто нереально... А в мене ще троє дітей. І якось син мені сказав: "Мамо, ми тебе не пам'ятаємо вдома, бо ти постійно була на роботі".

“Це були такі болючі слова, які закарбувалися мені в серце назавжди. Після того я трішечки переглянула своє життя, ставлення до роботи. Перелаштували пацієнтів. Пояснюємо їм, що є робочі години, тоді і вирішуються всі питання", - розповідає лікарка.

Інша справа, що в екстремальних ситуаціях, рішення потрібно приймати миттєво і допомагати людині ще до приїзду швидкої допомоги.

"Якось був у нас кардіогенний шок. Ми поїхали на виклик, просто людині погано. Зробили кардіограму, дивимося - там інфаркт, кардіогенний шок. Я набираю швидку і кажу: "Ми надаємо допомогу, але негайно дайте нам машину". 40 хвилин їхали. Людина вижила, дуже вдячний пацієнт. Але ви не уявляєте ці відчуття очікування", - пригадує лікарка.

Вона вважає, що для сільського лікаря все ж краще жити у місті і приїжджати в село на роботу. Інакше лікар буквально живе на роботі.

Лікарка зізнається, що уникає часто кудись виходити, бо кожна розмова з друзями чи знайомими, перетворюється на прийом.

"В якийсь період я зрозуміла, що куди б я не пішла, а розмови ніякої. Ніхто в тебе не спитає: "Як ти? Як в тебе справи?". Всі починають про здоров'я: "О, Ольга Іванівна, а мені ось те". І я перестала ходити просто десь на якийсь заходи, на базар. І медсестра так само. Дуже швидко приїхали, швиденько купили все необхідне і швиденько додому", - зізнається лікарка.

Коли вільний час все ж з'являється, Ольга Чистопалюк проводить його з родиною, або у садку.

"Якщо ти в селі живеш, то це не обов'язково господарство, городи. А от клумби, квіти - це у всіх. Ми дуже це любимо. Садок у нас є, де багато яблунь і тепличка, я вирощую помідори і огірочки. Це в мене такий релакс", - каже лікарка.