Мої батьки вирішили померти разом, а я залишився горювати наодинці

Рано-вранці у червні 2024 року Бас під'їхав до автобудинку своїх батьків, припаркованого біля сонячної пристані на півночі Нідерландів.

Його батько та мати, Ян та Елс, провели більшість свого подружнього життя на воді. Тепер, коли їм вже виповнилося за 70, вони більше не могли утримувати плавучий будинок. Тож автобудинок, розташований зовсім поряд із яхтами та шлюпками, став для них найкращою альтернативою.

Ян та Елс сіли в машину сина. Бас завів двигун. Це був останній раз, коли він віз кудись своїх батьків. Для Яна та Елс ця поїздка — до місцевого хоспісу — мала стати останньою.

О 10:30 того ж ранку лікарі мали ввести їм смертельну дозу препаратів, і вони мали померти разом у результаті процедури, яку в Нідерландах називають дуо-евтаназією. Це легально і трапляється рідко, проте з кожним роком усе більше нідерландців обирають саме такий спосіб піти з життя.

За три дні до фатального візиту до хоспісу Ян та Елс дали інтерв'ю ВВС у своєму автобудинку.

Ян жив із постійним болем — наслідком років перевезення вантажів внутрішніми водними шляхами Нідерландів. У Елс діагностували деменцію. Їхню історію обговорювали по всьому світу.

Тепер, понад два роки по тому, єдина дитина подружжя розповідає про те, як намагався переконати батька та матір відкласти смерть, водночас підтримуючи їхнє рішення піти з життя.

Він розповідає про емоційний тягар, який поклало на нього рішення батьків, і про глибоку самотність, що настала після цього.

Подорож

Бас запланував мальовничий маршрут до хоспісу через луки та канали Фрисландії.

"Я досі пам'ятаю всю поїздку", — каже він. Його мама сиділа на задньому сидінні, а тато — поруч із ним. Спочатку вони розмовляли. Елс здавалася рішучою у своєму рішенні на користь евтаназії.

"Моя мама була переконана, була впевнена в цьому", — каже Бас.

"Але тато був трохи емоційним".

Ян запитав сина, чи правильно вони чинять. Бас розгубився — він думав, що сумніви можуть виникнути якраз у мами.

"Моя мама завжди дуже любила життя", — каже він.

"Пам'ятаю, вона казала мені: "Я б хотіла дожити до 80 чи навіть 90 років".

Але його батько вже понад десять років говорив про евтаназію через багаторічний біль.

У машині Бас заспокоїв тата. Коли Ян заспокоївся, вони їхали мовчки, слухали музику та спостерігали за краєвидами за вікном.

За кілька місяців до цієї поїздки Бас намагався переконати батьків відкласти смерть.

"Я намагався вмовити їх залишитися ще трохи — чому б не почекати до зими чи наступного року?".

У душі Баса вирував конфлікт. Хоча він і вважав рішення батьків подати прохання про евтаназію правильним, він не хотів їх втрачати.

"Мій тато жив у такому стані від 10 до 15 років, тож він, мабуть, міг би протриматися ще кілька років. Але я думаю, якби ми зачекали ще рік, у моєї мами виникли б проблеми…".

Якби Елс відклала подачу заяви на евтаназію, вона ризикувала тим, що її хвороба Альцгеймера прогресуватиме.

А це означало б, що її могли визнати нездатною самостійно прийняти рішення про припинення власного життя.

У хоспісі

Бас знайшов місце для паркування.

"Мій тато попрощався з моєю машиною — вона йому подобалася, і він сказав: "Молодець" та "дякую". І потім ми зайшли всередину", — розповідає Бас.

"Уявіть собі таке — бути на їхньому місці, зробити цю поїздку і цей крок. Це відчувається абсолютно нереально".

Упродовж наступних двох годин до подружжя приходили йшли рідні та друзі. Вони ділилися спогадами та слухали музику. У якийсь момент у голові Баса промайнула думка зупинити все це.

"У мене виникло відчуття: "Так, ходімо звідси… Сядемо в машину і поїдемо геть", — каже він.

"Але я не хотів піднімати те, що могло б викликати в них невпевненість — я ж підтримував увесь процес [евтаназії].

Краще було зберігати спокій для всіх і використати цей момент, щоб попрощатися".

Незадовго до 10:30 ранку прибули лікарі, щоб ввести Яну та Елс смертельну дозу препаратів, яка мала їх убити. Подружжя лежало на лікарняних ліжках пліч-о-пліч. І в ті останні хвилини, перш ніж вони знепритомніли, Бас став свідком надзвичайної близькості своїх батьків.

"Я бачив, як вони гуляють за руку, мабуть, разів три чи чотири за все своє життя", — каже він.

"Але тепер вони лежали там, тримаючись за руки. І це давало мені дуже світле відчуття — вони справді роблять це разом".

Бас описує перші пів години після того, як його батьки перестали дихати, як "щось цілком фактичне" — їх більше не було серед живих.

"А потім ти усвідомлюєш усю реальність ситуації — і це незбагненне відчуття"..

У хоспісі на Баса накотилося горе. Він відчув глибоку самотність.

"Горе — це дуже, дуже глибока річ, яку доводиться переживати, — каже він, — а в мене немає ані братів, ані сестер — я справді почувався самотнім".

Коли нас виховують двоє батьків, після смерті одного з них ми можемо розділити свої спогади та сум із іншим як частину процесу скорботи. Але і Яна, і Елс не стало водночас.

"Було відчуття, ніби мені відрізало ноги", — згадує Бас.

Його горе також мало фізичний прояв — він хворів чотири чи п'ять тижнів. У нього боліло тіло.

"Я б насправді не рекомендував це іншим, і це, мабуть, важкий висновок, — каже він. — Можливо, для них [моїх батьків] це був найкращий варіант, але втратити їх обох у той самий момент виявилося надзвичайно важко й болісно".

Чи Ян та Ельс пішли занадто рано?

Серед людей, які планують звернутися по евтаназію в Нідерландах, особливо тих, хто страждає на деменцію, як-от Елс, вибір правильного моменту для завершення життя може бути надзвичайно складним.

(Джерело: Регіональні комітети з перегляду евтаназії (RTE)

Окрім необхідності довести, що їхні страждання є нестерпними, лікарі мають підтвердити, що пацієнти досі здатні самостійно приймати рішення про смерть.

Це може викликати величезний стрес у пацієнтів із деменцією, які замислюються про евтаназію, пояснює д-р Роземарійн ван Брухем, лікар-геріатр та етик з Медичного центру Еразма в Роттердамі.

"Вони думають... Зараз я маю цю владу, але зараз ще зарано. А от наступного місяця може бути вже занадто пізно. Тож як вирішити, в який момент мені потрібно розпочинати цей процес, щоб перевірити, чи відповідаю я критеріям, чи можу я отримати евтаназію? А якщо я зачекаю надто довго, чи не пропущу це "вікно"?, - каже лікар.

Доктор ван Брухем розповідає, що саме через те, що евтаназія в Нідерландах легальна, її пацієнти відчувають таку тривогу.

До того ж вони знають, що дозвіл на асистовану смерть у випадках важкої деменції трапляється рідко. У країнах, де евтаназія заборонена, наприклад, у Великій Британії, люди з деменцією можуть стикатися з багатьма труднощами, але вони рідко змушені зважувати такі життєво важливі дилеми — так, як це зробила Елс.

У 2024 році вона розповіла ВВС, що вони з чоловіком не могли чекати, оскільки існував ризик подальшого прогресування її хвороби Альцгеймера.

А Ян був сповнений рішучості піти з життя разом з Елс. Він сказав ВВС, що, можливо, йде дещо передчасно, але він уже прожив своє життя — і воно було завершеним.

Чи все було сказано?

Ян та Елс чудово усвідомлювали, яким тягарем їхні рішення щодо закінчення життя лягали на плечі сина.

Бас був присутній на всіх зустрічах, які його батьки проводили зі своїми окремими лікарями під час процедури евтаназії. У родині точилися відверті обговорення. Часто, коли помирає близька людина, ми про щось шкодуємо — особливо про те, що залишилося несказаним. Із Басом цього не сталося. За два дні до візиту Яна та Елс до хоспісу в понеділок, 3 червня, він написав їм листа.

"Він був приблизно на вісім сторінок", — розповідає Бас.

"Пізно ввечері в суботу я прийшов до їхнього автобудинку і прочитав їм усього листа. Він був про наше життя, зі словами вдячності за все, що вони для мене зробили".

Ян та Елс були зворушені до глибини душі. І так само, як вони рідко проявляли ніжність одне до одного налюдях, вони зазвичай не були емоційно відкритими й зі своїм сином.

"Ти відчуваєш, що вони тебе люблять, але це виражається у вчинках, а не в словах чи обіймах", — каже Бас.

"Мама стала частіше обіймати мене, коли в неї почалася деменція, але тато — ніколи, я ніколи від нього не отримував обіймів".

Усе змінилося в автобудинку тієї останньої суботньої ночі. Ян обійняв Баса.

"Він зробив це після того листа. Це був, мабуть, один із найкращих моментів.

Усе було сказано".