"Закохався в сяйво смерті". Як маленька капсула спричинила радіаційну катастрофу в Бразилії

"У невеликому отворі в одній частині пристрою було дуже заворожливе, дуже привабливе світло…"

Коли почала поширюватися звістка про дивну блакитну капсулу, що світилася, на звалищі металобрухту Девайра Феррейри, сусіди, родичі та друзі приходили подивитися на неї на власні очі.

Дехто тримав у руках маленькі мерехтливі фрагменти. Інші забирали шматочки додому, щоб показати своїм сім'ям.

Ніхто з них не знав, що це - цезій-137, високоактивний радіоактивний матеріал, який спричинить найгіршу радіаційну катастрофу в історії Бразилії.

Девайр купив капсулу у двох збирачів відходів, які за кілька днів до того знайшли її в покинутій медичній клініці.

Його брат Одессон радив викинути її, вважаючи "непотрібною", однак Девайр був зачарований знахідкою і навіть думав перетворити її на дорогоцінний камінь для каблучки своїй дружині.

Пізніше він скаже, що закохався в "сяйво смерті".

Через тиждень десятки людей захворіли на загадкову недугу.

Близький друг родини пов'язав час появи хвороби з появою дивного контейнера, що світився, тому дружина Девайра, Марія Габріела, віднесла його до медичного закладу.

Він залишався там без нагляду на стільці у дворі до наступного ранку, аж поки місцевий лікар нарешті не знайшов дозиметр.

Показники були настільки високими, що спочатку він припустив несправність приладу.

Потім другий прилад підтвердив результат.

Невдовзі після цього Одессон отримав повідомлення від брата:

"Шукай допомоги. Матеріал, до якого ти торкався вдома, є радіоактивним".

На той момент, за його словами, радіаційного впливу зазнали 56 членів великої родини Одессона.

Одессон одразу згадав про Чорнобильську катастрофу в Україні, що сталася роком раніше.

"Коли ми почули слова "радіоактивний матеріал", я подумав: "Ось і все, ми всі у великій біді, ми всі зараз помремо".

За трагічним збігом обставин першою померла шестирічна Лейде, племінниця Одессона.

Вона гралася з фрагментом цезію-137 після того, як батько приніс його додому в сірниковій коробці й вимкнув світло, щоб показати їй, як він світиться в темряві.

"Її мама щойно приготувала вечерю, - розповідає Одессон. - Лейде взяла яйце своїми маленькими руками, очевидно ще забрудненими радіацією, та з'їла його".

Вона померла приблизно через місяць, того самого дня, що й її тітка Марія Габріела, дружина Девайра, яка також не пережила хворобу.

Також померли двоє молодих чоловіків, які працювали на звалищі металобрухту.

Понад 100 000 жителів Гоянії, які потенційно могли бути заражені, викликали на обстеження на Олімпійський стадіон, - серед них і Одессона.

Постраждалих мили спеціальною рідиною для дезактивації та щітками, після чого обливали водою зі шлангів.

Їм радили пити багато рідини, щоб вивести забруднення з організму, а їхній одяг знищували.

"Мені сказали, що якщо я люблю пиво, то можу пити його у великих кількостях", - згадує Одессон.

Він дослухався до цієї поради та вирушив до бару свого друга.

"Але мені не сказали, що будь-яке місце, де я сечовипускатимуся, буде забруднене, тому туалет у барі мого друга довелося знести".

"Люди тікали від нас"

Попри те, що Одессона визнали незараженим, пізніше його госпіталізували й ізолювали на третьому поверсі лікарні.

Його дружина могла розмовляти з ним лише з вулиці під вікнами.

"Я дуже хвилювався, тому що її обличчя було повністю спотворене й вкрите ґулями", - згадує він.

Згодом лікар визначив, що дивні утворення на її обличчі були спричинені стресом, але коли поширився страх, люди почали її уникати.

"Щоразу, коли вона сідала в автобус і люди впізнавали її, вони виходили", - додає Одессон.

Він зрештою одужав, але повернувся до тимчасового притулку, оскільки будинок родини частково знесли через забруднення.

Люди, яких він знав усе життя, почали його уникати.

Він згадує, як замовив напій у барі знайомого.

"Коли я закінчив пити, поставив склянку на стійку. Він підняв її серветкою і викинув у смітник. Це дуже мене засмутило", - каже Одессон.

Після катастрофи уряд провів кампанію під гаслом "Eu amo Goiânia", або "Я люблю тебе, Гояніє".

Цей слоган щодня транслювали на національному радіо й телебаченні як прояв загальнонаціональної солідарності з містом у кризі.

Після аварії закони щодо відстеження, моніторингу та утилізації радіоактивних матеріалів змінили як у Бразилії, так і за її межами.

Але для тих, хто вижив, боротьба тривала роками - через вимоги компенсацій, проблеми зі здоров'ям та стійку стигму, пов'язану з аварією.

Одессон був сповнений рішучості допомагати.

Він залишив роботу водія автобуса, яку дуже любив, і почав відстоювати права постраждалих, ставши президентом Асоціації жертв.

"Ми повинні боротися за людей і зробити все, щоб це більше ніколи не сталося ніде у світі. Ніхто ніде не повинен пережити те, що пережили ми", - казав Одессон.

Сьогодні, майже через 40 років, уже у свої сімдесят із гаком, Одессон пише власну розповідь про катастрофу, яка назавжди змінила його життя.

Він також знайшов душевний спокій на невеликій фермі за 220 км від Гоянії, оточеній тваринами та природою.

"Я здорова людина, яка перебуває в мирі з собою і світом, попри все, через що мені довелося пройти. Слава Богу", - каже Одессон.

Чималий здобуток для людини, яка колись була переконана, що ось-ось помре.